В’ячеслав Зайцев Запоріжжя: історик із позивним «Хортиця»

В’ячеслав Олексійович Зайцев — запорізький історик, археолог, екскурсовод і депутат міської ради, який у 2014 році став «кіборгом» Донецького аеропорту, а 5 жовтня 2022-го загинув на Донеччині поблизу Бахмута. Його ім’ям названо колишню вулицю Лермонтова у Вознесенівському районі, йому посмертно присвоєно звання почесного громадянина міста, а 20 червня 2025 року на острові Хортиця відкрито пам’ятний знак із мечем у камені.

Народився він 6 вересня 1980 року в селі Іванівка Василівського району. Закінчив історичний факультет Запорізького національного університету, з 2010-го працював у Національному заповіднику «Хортиця», очолював інформаційно-видавничий відділ і сектор «Кам’янська Січ». Дружина Оксана і донька Поліна лишилися без чоловіка й батька, якому було лише 42 роки.

Ця історія потрібна не для парадного портрета. Вона пояснює, чому в Запоріжжі вулиця, острів і розмови ветеранів досі тримають одне прізвище — і як науковець, який шукав козацькі чайки на дні Дніпра, став тим, кого ворог у радіоефірі називав особистим ворогом.

Шлях від Іванівки до острова козацької пам’яті

Село Іванівка лежить неподалік колишнього Кам’янсько-Дніпровського району, у краї, де степ зривається до Дніпра. Батьки були робітниками, і дитинство не обіцяло ні кафедри, ні трибуни. Після школи юнак пішов на строкову службу: 1998–2000 роки провів у 1-й аеромобільній дивізії, у бойовій десантній частині в Болграді, і вийшов сержантом. Цей досвід пізніше визначив не лише військовий шлях, а й манеру говорити з людьми — коротко, без пафосу, з повагою до деталей.

Історичний факультет Запорізького національного університету став для нього не формальністю. Диплом 2008 року захистив за темою печер Південної України як археологічних об’єктів. Уже тоді його цікавили не парадні дати підручника, а речові сліди: глина, дерево, іржавий метал, який зберігає тепло чужих рук. Після університету Запоріжжя прийняло його як місто, де минуле не за склом вітрини, а під ногами — на Хортиці, у старих кварталах і в розповідях гідів.

У 2010 році він прийшов до Національного заповідника «Хортиця» екскурсоводом. Колеги згадували ерудицію, гумор і звичку не «водити групу», а розмовляти так, ніби острів сам вирішив заговорити. Того ж року, у день народження Тараса Шевченка, познайомився з майбутньою дружиною Оксаною. У 2011-му народилася донька Поліна. Родина, острів і місто злилися в одну координату, яку він пізніше візьме собі за позивний.

Хортиця для нього не була декорацією для туристів. Це був робочий стіл: бібліотека, сектор «Кам’янська Січ», інформаційно-видавничий відділ, підводні експедиції. Він умів пояснити школяреві, чому козацька піч на дні річки важливіша за гучну табличку, і водночас не робив із науки храму, куди простим людям вхід заборонено.

Студентський бунт 2004 року і характер, який не зламали

Восени 2004-го студент історичного факультету разом із товаришем Сергієм Дідиком закидав багнюкою рекламний щит із агітацією Віктора Януковича. Орджонікідзевський районний суд визнав це правопорушенням і дав по три доби арешту. 15 жовтня проректор підписав наказ про відрахування. Історія могла обірватися на адміністративному покаранні й зламаній кар’єрі.

21 жовтня сотні студентів вийшли на акцію підтримки. Викладачі факультету і юристи не відступили. У грудні обох поновили. Цей епізод рідко потрапляє в короткі некрологи, а саме він пояснює подальшу біографію: людина, яка вже в аудиторії не вміла мовчати, пізніше не вміла залишатися в тилу, коли країна горіла.

Поновлення не зробило з нього «професійного бунтаря». Він довів навчання до кінця, отримав кваліфікацію історика й учителя історії. У розмовах пізніших років цей епізод звучав без героїзації: була конкретна дія, була конкретна ціна, був конкретний результат. Така ж логіка потім працювала на фронті й у міськраді.

Для Запоріжжя цей студентський сюжет важливий ще й тому, що місто довго звикало бачити в університеті не лише дипломи, а громадянську позицію. Зайцев став одним із тих випускників ЗНУ, про кого університет писав уже після загибелі — без канцелярського жалю, із переліком справ, які лишилися в архівах факультету і в пам’яті викладачів.

Хортиця, гідроархеологія і чайки як капсули часу

Від 2010-го з перервою на війну він працював у заповіднику: проводив екскурсії, завідував науковою бібліотекою, сектором «Кам’янська Січ» і зрештою інформаційно-видавничим відділом. У Енциклопедії сучасної України зафіксовано його участь у підводних дослідженнях на Нижньому Дніпрі. Серед знахідок — козацькі й середньовічні печі, чотириметровий гарматний лафет XVII–XVIII століть, п’ятнадцятиметрова вантажна чайка XIX століття, скіфські закладки.

Стародавні човни він називав капсулами часу. Це не поетична метафора для буклета, а робоче визначення: дерево, яке лежить у мулі, зберігає технологію, маршрут і характер людей, яких підручник уже перетворив на схему. Він умів розповісти про Січ так, щоб слухач перестав шукати «правильну» козацьку картинку і почав бачити ремесло, логістику, ризик.

Перед повномасштабним вторгненням Зайцев публічно говорив про туристичний потенціал Запоріжжя і про те, чого місту бракує. Історико-культурний комплекс на Хортиці приймав близько 200 тисяч відвідувачів на рік, але більшість їхала транзитом: бракувало готелів і хостелів, щоб гість лишився на другу ніч. Він згадував закинутий готель «Дніпро» в центрі як символ втраченої гостинності. Це був голос практика, а не чиновника з презентації.

Позивний «Хортиця» з’явився не в кабінеті пресслужби. Острів став його внутрішньою картою: там він працював, туди повертався після ротацій, звідти брав інтонацію для розмов із туристами і з побратимами. Дружина Оксана пізніше напише, що Хортицею він був у Слов’янську, Іловайську, ДАПі й Бахмуті — жив нею і загинув нею.

2014–2015: 79-та бригада, аеропорт і Дебальцеве

У березні 2014-го, під час першої хвилі мобілізації, він сам прийшов до військкомату. За плечима була строкова служба десантника, тож невдовзі опинився в 79-й окремій аеромобільній бригаді. Далі — адміністративний кордон із Кримом у районі Чонгара й Перекопського перешийка, бої на Донбасі, прорив з оточення в «Секторі Д» на українсько-російському кордоні, Ізваринський котел, Зеленопілля.

В обороні Донецького аеропорту він був гранатометником, одним із тих, кого країна назвала «кіборгами». Починав помічником гранатометника: контрактний перший батальйон, йому вже було за тридцять, хлопці кликали «дядя Слава». Закінчив ту кампанію гранатометником і кавалером ордена «За мужність» III ступеня — указ від 4 грудня 2014 року. Двічі був поранений; одне з поранень отримав на початку жовтня в старому терміналі.

В інтерв’ю він розповідав, як підрозділ перехоплював радіопереговори противника. Найбільше запам’яталася скарга бойовиків Арсенові Павлову на псевдо «Моторола»: гранатометник їх «дістав». «Моторола» вимагав уже вбити цього гранатометника. Зайцев тоді сміявся: ворог нарешті оцінив роботу як слід. Цей епізод багато разів цитували після його загибелі, і він справді багато говорить про характер — іронія замість пози.

У лютому 2015-го зведений загін десанту кинули під Логвинове, одну з ключових точок битви за Дебальцеве. На два БТРи вийшли танки; пізніше з’ясували, що йшлося про техніку забайкальської бригади. Довелося відійти, були втрати. Пліч-о-пліч ішов комбат із позивним «Майк» — Максим Миргородський. Ці деталі Зайцев озвучував уже як ветеран, без спроби зробити з відступу ні перемогу, ні сором: була задача, були сили, був результат поля бою.

Повернення в Запоріжжя: депутат, ветерани, міська рада

Після демобілізації 2015-го він не сховався в кабінеті заповідника. Очолив громадську організацію «Запорізька рада ветеранів АТО», керував консультативною радою учасників АТО при голові Запорізької ОДА. У 2015-му вперше став депутатом Запорізької міської ради, згодом був обраний і на наступне скликання, зокрема від «Європейської солідарності». Очолював профільну комісію з питань освіти, науки, культури, спорту, молоді та туризму.

У місті його знали не за партійним бейджем. Їздив тролейбусом, бо не мав автомобіля. Майже ніколи не згадував посвідчення учасника бойових дій і платив за проїзд у маршрутках. Для частини запоріжців він лишався «тим екскурсоводом із Хортиці», для інших — дивакуватим депутатом, який говорить про готелі й бібліотеки в той момент, коли інші торгуються за тендери.

Ветеранська робота в Запоріжжі після 2015-го була не святковою. Йшлося про лікування, документи, пам’ять полеглих, про те, щоб місто не розділилося на «тих, хто був там» і «тих, хто читав новини». Зайцев умів перекладати фронтовий досвід мовою комісій: без шантажу травмою і без сором’язливого замовчування.

Паралельно він лишався науковцем і героєм документального фільму Радіо Свобода «Січ». З бліндажів і з кабінету декламував поезію; однією з улюблених був вірш Володимира Сосюри «Любіть Україну». Це не «прикраса біографії». Для людини, яка копала дно Дніпра і тримала гранатомет, вірш був інструментом — як карта, як позивний, як спосіб не дати мові ворога стати єдиною мовою війни.

Лютий 2022-го і остання дорога на Донеччину

Напередодні широкомасштабного вторгнення, 23–24 лютого 2022 року, він знову став до лав Збройних сил. Джерела розходяться в формулюванні дня прибуття, але сходяться в головному: вагань не було. Сержант, десантник, людина з двома пораненнями й депутатським мандатом пішов туди, де вже знав ціну рішення. У 2022-му окремі матеріали називають його командиром відділення розвідувального взводу 58-го окремого спеціального батальйону; інші фіксують лише напрямок — Донеччина, бої в районі Бахмута.

З фронту він писав і говорив так само, як раніше з екскурсійної стежки: Україна переможе. Це не було гасло для репосту. Колеги з АрміяInform згадували зустріч на навчаннях резервістів наприкінці листопада 2020-го — тоді ще здавалося, що велика війна лишилася в минулому десятилітті. Через півтора року минуле повернулося без церемоній.

5 жовтня 2022 року В’ячеслав Зайцев загинув під час виконання бойового завдання поблизу Бахмута. Йому було 42 роки. Поховали 10 жовтня в Запоріжжі. На коліна перед кортежем ставали побратими, волонтери, містяни. Дружина й донька прийняли місто, яке в один день згадало, що історик із Хортиці був ще й сусідом, депутатом і людиною, яка платила за проїзд.

Новина розійшлася далеко за межі області. Журналіст Вахтанг Кіпіані назвав його одним із тих, чиєю дружбою можна пишатися. Тимчасово виконувач обов’язків міського голови Анатолій Куртєв сказав формулу, яку потім повторювали на церемоніях: справжній запорізький козак. Пафос тут не пришитий зверху. Козак у цьому реченні — не костюм для свята, а фах людини, яка досліджувала Січ і захищала землю, на якій ця Січ стояла.

Вулиця В’ячеслава Зайцева в центрі міста

12 жовтня 2022 року сесія Запорізької міської ради одностайно перейменувала вулицю Лермонтова на вулицю В’ячеслава Зайцева. Рішення ухвалили за тиждень після загибелі — швидко навіть за мірками воєнного діловодства. Тоді ж присвоїли звання почесного громадянина Запоріжжя. Місто не чекало «ювілейної дати», щоб визнати ім’я.

Вулиця лежить у Вознесенівському районі, у центральній частині міста. Починається від вулиці Заводської і виходить до Прибережної автомагістралі. Протяжність — 1,95 км, покриття асфальтове, рух двосторонній. Перетинає вулицю Незалежної України, Соборний проспект, вулиці Леоніда Жаботинського, Патріотичну та Перемоги. Це не глухий провулок на околиці, а жива артерія, якою щодня їдуть тролейбуси й маршрутки.

Перейменування вулиці Лермонтова вписалося в ширший процес деколонізації топонімів. Але в цьому випадку йшлося не лише про зняття імперського шару. Місто поставило на карті ім’я людини, яку тисячі запоріжців бачили наживо: на екскурсії, на сесії, у черзі на зупинці. Топонім отримав біографію, а не абстрактний «патріотичний бренд».

Для гостей міста ця адреса часто стає першим практичним входженням у тему. Людина шукає «вячеслав зайцев запоріжжя» і знаходить не лише некролог, а маршрут: де пройти, де перетнути Соборний, де місто вирішило, що пам’ять має бути в щоденному русі, а не тільки в жалобній стрічці.

Соборний проспект і центр міста, де з’явилася вулиця В’ячеслава Зайцева

Меморіал на Хортиці та як місто тримає ім’я

20 червня 2025 року на острові Хортиця відкрили пам’ятний знак. Ініціатива належала колективу Національного заповідника «Хортиця» за підтримки благодійного фонду «Хортиця» та громади. На церемонії були рідні, друзі, колеги, ветерани, представники міської й обласної влади. Місце обрали не випадково: там він починав екскурсії, там було його «місце сили».

Знак має вигляд меча, вмонтованого в камінь. Форма майже повторює меч, знайдений у Дніпрі 2011 року; за однією з версій, він міг належати князю Святославу. Табличку зробили зі снаряда. Символіка жорстка й точна: археологія, війна й острів зійшлися в одному предметі. Сергій Дідаренко, завідувач відділу науково-просвітницької роботи заповідника, пояснював задум через образ лицарства — не казкового, а робочого.

Окремі матеріали 2023 року фіксували плани ширшого меморіального комплексу. Відкриття знака 2025-го стало видимим етапом цієї роботи, а не кінцевою крапкою. Пам’ять у Запоріжжі після 2022-го живе в кількох шарах одночасно: вулиця в центрі, камінь на острові, річниці 5 жовтня, розповіді гідів, які тепер змушені говорити про колегу в минулому часі.

Для заповідника це ще й професійна рана. Людина, яка писала й видавала матеріали про козацтво, сама стала частиною історії, яку тепер мають пояснювати наступні екскурсоводи. Фраза з обласної адміністрації — «він розповідав про героїв і став героєм сам» — звучить як формула, але в цьому випадку вона збігається з фактами біографії.

Що саме лишив після себе історик-воїн

Спадщина Зайцева не зводиться до орденів, хоча ордени є: «За мужність» III ступеня 2014 року і II ступеня — посмертно, 28 листопада 2022-го. Важливіший шар — тексти, екскурсійні маршрути, ветеранські структури й міська адреса. Він працював на стику речей, які в спокійні часи живуть у різних кабінетах: археологія, освіта, туризм, оборона.

У нашій практиці роботи з біографіями запорізьких захисників повторюється одна помилка архіву: людину ріжуть на «військову» і «цивільну» половини. У Зайцева ці половини не відділяються. Гранатометник, який слухає радіоперехоплення, і науковець, який піднімає лафет із дна, — одна оптика. Він дивився на місцевість як на текст: де прохід, де пастка, де шар глини, який варто зберегти.

Для початківців, які тільки відкривають тему «В’ячеслав Зайцев Запоріжжя», корисно тримати просту рамку. Спочатку — людина і дати. Потім — Хортиця як робота. Далі — 79-та бригада і ДАП. Потім — міськрада. Нарешті — вулиця, почесне громадянство і знак 2025 року. Без цієї рамки легко загубитися в однотипних заголовках «загинув кіборг».

Ім’я на карті міста працює лише тоді, коли поруч є жива розповідь: хто ходив цією вулицею за життя, чому острів був домом, і як науковець став частиною тієї історії, яку сам досліджував.

Донька Поліна виросте в місті, де прізвище батька написане на табличках. Це зобов’язує громаду не звести пам’ять до річної хвилини мовчання. Школам, гідам і редакціям варто тримати конкретність: Іванівка, ЗНУ, Хортиця, 79-та, Бахмут, 1,95 км вулиці. Саме конкретність захищає біографію від розчинення в загальному слові «герой».

Дані зведено за публічними біографічними довідками Енциклопедії сучасної України та матеріалами українських регіональних і національних медіа.

Як читати цю біографію без плутанини імітацій

У пошуку прізвище «Зайцев» дає кілька відомих людей: радянський модельєр, волейболіст, інші військові. Запит «вячеслав зайцев запоріжжя» якраз відсікає чужі біографії. Орієнтири прості: 1980 рік народження, Хортиця, 79-та бригада, депутатство, жовтень 2022-го. Якщо в тексті фігурують подіуми або Олімпіада-80, ви потрапили не туди.

Друга пастка — короткі новини перших днів після загибелі. Вони правильні в головному, але стискають життя до однієї формули. Повна картина потребує студентського 2004-го, гідроархеології, комісії з туризму, тролейбуса і меча 2025 року. Без цього лишається плакат, а плакат швидко вицвітає.

Третя складність — різні формулювання військової частини 2022 року. Консенсус джерел щодо місця загибелі: Донецький напрямок, район Бахмута. Уточнення підрозділу в публічному полі не завжди збігаються, і чесна стаття має це визнати, а не вигадувати «єдину правильну» нашивку.

Корисно тримати поряд два типи джерел: довідкові (енциклопедія, сторінки про вулицю) і живі (інтерв’ю самого Зайцева 2015–2021 років, спогади дружини, колег заповідника). Перші тримають дати. Другі тримають голос. Голос у нього був сухий, з гумором, без риторики «все, що варто знати».

Поширені помилки

• Плутати з модельєром В’ячеславом Зайцевим. Це інша людина, інша країна біографії, інші дати. Для запорізького запиту орієнтир — Хортиця й 2022 рік.
• Зводити все до одного дня в ДАПі. Аеропорт — ключова, але не єдина глава: були Перекоп, «Сектор Д», Дебальцеве, депутатство, археологія.
• Писати, що вулицю назвали «десь після війни». Рішення ухвалили 12 жовтня 2022-го, за тиждень після загибелі.
• Ігнорувати цивільну професію. Без заповідника не зрозуміти ні позивний, ні меморіал на острові.
• Приписувати вигадані цитати й звання. Є два ордени «За мужність» і почесне громадянство; цього досить, щоб не домальовувати.

Ці помилки з’являються не зі злої волі, а з поспіху. Алгоритм видачі любить коротке «кіборг загинув», і рука сама тягнеться повторити заголовок. Повільніший текст тримає людину цілою.

Чек-лист для самоперевірки

1. Я називаю повне ім’я: В’ячеслав Олексійович Зайцев, 6 вересня 1980 — 5 жовтня 2022.
2. Я відрізняю роботу на Хортиці від військової служби в 79-й бригаді.
3. Я знаю колишню назву вулиці (Лермонтова) і район (Вознесенівський).
4. Я не плутаю орден III ступеня 2014 року з посмертним II ступенем 2022-го.
5. Я пам’ятаю про родину — дружину Оксану і доньку Поліну — і не роблю з приватного життя сенсації.
6. Я можу пояснити, чому меморіал поставили саме на острові, а не лише в центрі.

Якщо хоча б два пункти «пливуть», варто повернутися до довідкових статей, а не до переказу переказу. У живій розмові з учнями чи гостями міста цей список працює як каркас, на який уже можна нанизувати спогади колег.

Міні-кейс із практики explainer-матеріалів

Редакція регіонального сайту готувала картку до річниці 5 жовтня. Перша версія мала 900 знаків: «історик, кіборг, загинув під Бахмутом, є вулиця». Після перевірки додали чотири відсутні шарніри — відрахування 2004-го, чайку з Дніпра, комісію з туризму й відкриття знака 20 червня 2025-го. Перегляди не «вибухнули», зате зменшилась кількість уточнювальних коментарів «а це не той Зайцев?» і «де саме вулиця?». У практиці пояснювальних текстів саме зняття плутанини є робочим результатом, а не кількість патетичних прикметників.

Другий урок того ж кейсу: фото для картки краще брати з публічних церемоній на Хортиці та з відкритих міських зйомок вулиці, а не з випадкових колажів. Підпис має тримати факт — острів, меч, Соборний проспект — і не підміняти біографію декорацією.

Питання, які ставлять найчастіше

Нижче — відповіді на запити, які реально з’являються в пошуку й у розмовах екскурсоводів. Кожна відповідь коротка, щоб нею можна було скористатися одразу.

Хто такий В’ячеслав Зайцев у контексті Запоріжжя? Історик і співробітник Національного заповідника «Хортиця», депутат міської ради двох скликань, ветеран 79-ї бригади й оборони Донецького аеропорту. Загинув 5 жовтня 2022 року на Донеччині; його ім’ям названо вулицю в центрі міста.

Де в Запоріжжі вулиця В’ячеслава Зайцева? У Вознесенівському районі, від вулиці Заводської до Прибережної автомагістралі, близько 1,95 км. Перетинає Соборний проспект. Колишня назва — вулиця Лермонтова.

Чому його називали «кіборгом»? Так називали оборонців Донецького аеропорту 2014–2015 років. Зайцев воював там гранатометником у складі 79-ї окремої аеромобільної бригади й був двічі поранений.

Який у нього був позивний? «Хортиця». Назва острова, де він працював екскурсоводом і науковцем, стала військовим іменем.

Що відкрили на Хортиці 2025 року? Пам’ятний знак у вигляді меча в камені, біля місця, де він проводив екскурсії. Ініціаторами були колеги із заповідника та громада.

Чи залишилася родина? Так. Дружина Оксана і донька Поліна. Публічні спогади дружини — одне з найточніших джерел про характер і позивний.

Хронологію вшанування підтверджують рішення міської ради та повідомлення заповідника «Хортиця»; біографічне ядро — сторінка у Вікіпедії та гасло Енциклопедії сучасної України.

Ключові інсайти

• В’ячеслав Зайцев — не «окремий герой із новини», а людина з повною запорізькою адресою: Іванівка, ЗНУ, Хортиця, міськрада, вулиця в центрі.
• Позивний «Хортиця» зшиває цивільну професію і військову службу; без острова біографія розпадається на уламки.
• Рішення про вулицю за тиждень після загибелі показало, що громада впізнала свого, а не шукала абстрактний символ.
• Археологія Дніпра й оборона аеропорту в нього мали спільну рису: увага до рельєфу, шару, часу, який тримає предмет.
• Меморіал 2025 року повертає пам’ять туди, де він працював щодня, а не лише туди, де зручно покласти квіти з машини.
• Точність дат і відмова від чужих біографій однофамільців — мінімальна повага до родини і до читача.

Запоріжжя тримає це ім’я в трьох вимірах: на карті, на острові й у професійній пам’яті заповідника. Хто шукає «вячеслав зайцев запоріжжя», насправді шукає відповідь, як історик міста став частиною його оборони. Відповідь лежить не в гучному епітеті, а в маршруті довжиною майже два кілометри від Заводської до Прибережної і в мечі, вбитому в камінь Хортиці. Поки гіди ведуть групи тим самим островом, а місто вимовляє нову назву вулиці без папірця-шпаргалки, розмова триває. І ця розмова зобов’язує наступних оповідачів не спрощувати людину до одного кадру з аеропорту.